ВИА-Ностальгия

Записки Рядового Армії Меломанів

 

Фрагмент № 13
"Хто співає разом з нами, той живе до ста!" ("Кобза")

 

Маленька передмова

 

Звідки взагалі узявся і як опинився на цьому сайті Рядовий Армії Меломанів?

І сам Рядовий, і його «Записки» з'явилися в Мережі завдяки Мігелю, безкорисливій людині, зусиллями якої ось уже шостий рік існує сайт http://www.viaansambles.narod.ru, присвячений такому неординарному й неоднозначному явищу нашої культури, та й життя в цілому, як вокально-інструментальні ансамблі, або ВІА.

З незліченної кількості ансамблів, що існували в 60-х-80-х роках ХХ сторіччя, не так вже й багато колективів залишили помітний слід і не забуті сьогодні. Серед цих щасливців цілком заслужено знаходиться й один із найвідоміших й іменитих українських ВІА - «Кобза».

Юність Рядового наймирнішої у світі армії - Армії Меломанів - припала на 70-і й пройшла в рідному місті «Кобзи», столиці Радянської України місті-герої Києві. Тоді їхнє знайомство було однобічним: він знав і слухав «Кобзу», але для її музикантів Рядовий був просто одним з облич у залі. Однак через багато років вони таки зустрілися тут, нехай і віртуально, і це видається цілком природним.

Слід зазначити, що оскільки «Записки Рядового Армії Меломанів» писалися й пишуться в розрахунку, головним чином, на російськомовну аудиторію, а точніше, на всіх наших колишніх співвітчизників - колишніх громадян колишньої великої країни СРСР, - можливо, деякі з наведених фактів українському читачеві здадуться загальновідомими, а подробиці - зайвими.

Так чи інакше, глава, присвячена «Кобзі», публікується нижче в первісному вигляді, хоча дещо в житті вже встигло змінитися, і без будь-яких додаткових реверансів, які, втім, і не потрібні, тому що й так один з основних принципів, яких намагається дотримуватися автор: про минуле - тільки добре.

Те, що відбувалося 30 років тому, - вже історія, а те, що відбувається сьогодні, нею ще не стало.

І поки здійснюється цей процес - перетворення сьогоднішнього дня в історію, - повернемося у вже далекі 70-і й постараємося згадати, як це було насправді.

 

Володимир Куц (V.V.)

жовтень 2006 р., Київ

Перше знайомство. Назва "Кобза", без сумніву, свідчила про українське походження цього ансамблю, але більше ні про що мені не говорила. Я стояв у відділі грамплатівок Центрального універмагу й нерішуче розглядав цупкий конверт нової платівки. З одного боку, викликав деякі сумніви якийсь дивний на вигляд, але судячи з наявності на деці регуляторів, електрифікований народний інструмент (електрокобза, як з'ясувалося), який тримав один з музикантів на фотографії, а також велика кількість народних пісень у списку композицій. Але, з іншого боку - це ж була перша велика стереоплатівка українського ВІА, і одна з перших, якщо не перша, велика платівка вітчизняних ВІА взагалі! Коротше, посумнівавшись, все-таки беру. По дорозі назад біля 12-го під'їзду нашого найдовшого на всьому житловому масиві будинку зустрічаю свого класного керівника, вчительку російської мови та літератури. "Що це за платівку ти несеш?" - запитує вона. Не хочеться виглядати перед молоденькою вчителькою відсталим "селом", тому намагаюся відбутися жартом: "Та от, бабусі купив". "А, "Кобзу" тільки бабусям і слухати", - цілком серйозно відповідає вона, а я відправляюся додому в здивуванні: що ж там все-таки на цій платівці?

І було це в один із сонячних (от тільки - осінніх чи весняних) днів 1971/72-го учбового року.

 

Що я бачив, що я чув. Вдома ставлю платівку на програвач – і те, що я чую, спочатку призводить до деякої розгубленості, і навіть трохи розчаровує. Схоже, я обманувся у своїх очікуваннях - немає на ній нічого подібного до заводних естрадних шлягерів або модних аранжувань народних пісень (іноземних хітів я й не чекав, оскільки по дорозі уважно вивчив список пісень). Музика абсолютно не схожа на ту, що передають по радіо в молодіжних і розважальних передачах, зовсім не танцювальна. Але щось змушує поставити платівку, що дограла, з початку…

Потім ми неодноразово переслуховуємо її разом з братом, почасти через те, що фонотека моя тоді була ще біднувата, і поступово серед чималого числа пісень й інструментальних п'єс вимальовується коло уподобань. Скажу відразу, ні "Водограй", ні інші пісні, в яких як солістка виступала Валентина Купріна, мені тоді не сподобалися. Окрім іншого, моя думка була однозначною: ВІА - справа чоловіча. (Хоча, як я довідався згодом, "Кобзу" тоді запросили для участі в записі саме як акомпануючий склад для В. Купріної, але власний матеріал ансамблю так сподобався музичним редакторам, що було вирішено випустити відразу диск-гігант, без усяких міньйонів; була, напевно, якась регіональна рознарядка фірми "Мелодія"). Запис, як виявилося, проходив у нашому київському ДК "Дніпро", і мені, чесно кажучи, не все в ньому подобалося. І співала "Кобза" якось не так, як у моєму розумінні повинен був співати ВІА. Звучання вокального ансамблю було зовсім не "віашним", ближче до традиційного, та й голос і манера співу провідного соліста були незвичні. Але головне, що мене засмучувало, - це відсутність в ансамблі електрогітар. Їхні функції виконували власні винаходи ансамблю - електрокобза та електробандури, але без гітар ВІА мені здавався якимось несправжнім. Проте, у таких піснях, як "Ой, при лужку", "На Івана Купала" ансамблю вдалося й наявними засобами створити справжній драйв, а в "Ой, кинув я бук на яму" соло на електробандурі звучало майже по-гітарному.

 

Чим ще була примітна ця платівка - ансамбль примудрився записати практично цілий диск із власного матеріалу; обробок народних пісень і своїх композицій на ньому було 10 з 14. А жартівлива пісня "Ой, поїхав за снопами" надовго "прописалася" у репертуарі "Кобзи".

 

46-й ліричний відступ: Народні пісні. Можна, напевно, довго розмірковувати, чим були народні пісні для радянських ВІА: для когось - свідомим вибором напрямку в музиці й душевною потребою, для когось - даниною моді або атрибутом іміджу. Проте, так чи інакше, але в ті часи чи не одні лише обробки народних пісень і дозволяли музикантам якось виразити себе, зіграти щось своє, не зовсім вже прилизане й офіціозне. Навіть серед київських рокерів-аматорів і "правовірних" джазменів (як правило, російськомовних) добре "зробити" українську народну пісню не вважалося "западло", на відміну від "комсомольської туфти" або "ліріческі-пі...страдатєльскіх напєвов" (цитую друзів).

І на українській естраді "Кобза" в подальшому зайняла приблизно те ж місце, що "Пісняри" - на білоруській, а "Аріель" - на російській. Тільки йшла вона своїм шляхом. Але честі в рідних стінах, схоже, мала поменше.

 

Також платівка супроводжувалась невеликою, але інформативною анотацією, у якій повідомлялося, що ансамбль зароджувався як інструментальний, а остаточно сформувався в 1971 р. Що четверо його учасників - студенти Київської консерваторії, інструменталісти за фахом, а керівник Олександр Зуєв – майбутній композитор. І що найголовніше, були перераховані всі учасники запису - випадок для ВІА й у більш пізні часи нечастий. Отже, в 71-му, крім О. Зуєва, який грав на клавішних, писав музику й робив обробки народних пісень, "Кобзу" складали: бандуристи Кость Новицький, Володимир Кушпет і Олександр Рогоза, Георгій Гарбар (флейта, сопілка), співак Валерій Вітер та Анатолій Лютюк (ударні).

 

47-й ліричний відступ: "Згадаймо всіх поіменно!" Не знаю, за простим збігом чи з якоїсь іншої причини, але склад ансамблю наводився на перших дисках трьох колективів з трьох союзних республік, які розробляли фольклорний напрямок, - "Піснярів", "Кобзи" та "Аріеля". Чи так сталося тому, що цей напрямок вимагав неформального об'єднання справжніх ентузіастів, однодумців, друзів по життю, а не просто колег по роботі, чи вся справа була в особистості керівника - не знаю, та більшість ансамблів тоді були зовсім знеособленими. Мало того, що ВІА, м'яко кажучи, були не в пошані ні в телебачення, ні в преси, так ще й на платівках вказували тільки прізвище художнього керівника. І все. Навіть ім'я співака-соліста найчастіше було приховано таємницею. Зате тепер є, чим займатися колекціонерам - з'ясовувати одне в одного: а хто ж це співав? А вже хто що грав - взагалі встановити часом практично неможливо.

 

І потім на якийсь час "Кобза" кудись зникла. Втім, її записи постійно крутились на республіканському радіо. Найчастіше це були інструменталки "Ніч яка місячна", "Зайчик", а також "Лісова пісня" і "Дударик". Як виявилося, більшість учасників ансамблю в цей час... служили в армії. А, зібравшись знову, прийняли, очевидно, вірне рішення, і ритм-секція в ансамблі прийняла стандартний вигляд - дві гітари плюс барабани. При цьому в багатому арсеналі ансамблю, крім "звичайних" інструментів, як і раніше залишалися бандура, скрипка, сопілка й інші інструменти, що створюють народний колорит. Зміни ці стали очевидні під час телетрансляції якогось великого концерту за участю "Кобзи": свою програмну пісню "Співайте разом з нами" вони переробили, вставивши великий інструментальний шматок із сольним виходом барабанщика "а-ля Демешко".

 

В 73-му "Кобзу" показали і по Центральному телебаченню - під час Всесоюзного фестивалю радянської пісні у Мінську, де вона поділила з кимось третє місце. Перше ж тоді абсолютно беззаперечно зайняли "Пісняри", які виїхали на гастролі, навіть не дочекавшись результатів. А друге не було присуджено нікому. І це теж, напевно, було справедливо й об'єктивно відображало розклад сил, який сформувався на той момент. Але й призове місце на одному п'єдесталі з "Піснярами" ми з друзями розцінювали, як великий успіх "наших". Виконував на конкурсі ансамбль "Баладу про сурмачів" і "Ровесників" (хоча можу й помилитися). Пісні, що називається, патріотичні, але достойні.

 

Часто стала звучати по радіо у виконанні "Кобзи" пісня Мирослава Скорика "Три трембіти". А ще більшу відомість і популярність ансамблю приніс шлягер керівника ансамблю О. Зуєва "А ми удвох", ударний номер всіх наших танцмайданчиків. Не знаю, з якої причини, але незабаром Олександр Зуєв покинув ансамбль і очолив колектив Черкаської філармонії "Калина", з яким незабаром записав на міньйоні цю і ще дві пісні з репертуару "Кобзи" (у самої "Кобзи" міньйонів, схоже, не виходило зовсім).

 

48-й ліричний відступ: "Щоб я цієї "Кобзи"...!" У 70-х мені повідали таку історію. Після виступу "Кобзи" у Палаці "Україна", дуже відповідальний працівник республіканського міністерства культури, якому щось там не сподобалося, звернувся до свого оточення із гнівною реплікою: "Щоб я цієї "Кобзи" більше в "Україні" не бачив!" Що при цьому малося на увазі - тільки лиш Палац "Україна" чи Україна взагалі, наближеним залишалося тільки здогадуватися.

 

Чи дійсно так було, чи ні, але на правду дуже схоже: все нове, незвичне, що мало яскраве національне забарвлення й не вписувалося у встановлені (ким? які?) рамки, запросто могло бути оголошеним шкідливим або взагалі ворожим, з усіма відповідними наслідками. Важелів для цього було предостатньо. Свого часу пісні дуже популярного тріо Мареничів, тоді вже заслужених артистів України, якось раптово зовсім зникли з усіх ефірів. Ходили якісь неясні чутки, начебто артисти під час гастролей захотіли залишитися в Канаді. Як з'ясувалося набагато пізніше, у Канаді Мареничі вперше побували тільки у 90-х. А хто міг тоді розпускати такі чутки й підкидати "неофіційну" інформацію редакторам - здогадатися нескладно.

 

Як би там не було, а українська діаспора в Канаді довгий час перебувала у впевненості, що всі "кобзарі" в "нагороду" за свою творчість "відпочивають" десь у Сибіру, і багато хто був щиро здивований, коли у 82-му ансамбль приїхав туди на гастролі, які обернулися тріумфом.

 

А в 1976-му ансамбль записав другий "лонгплей". На той момент ансамбль очолював, на жаль, нині покійний бас-гітарист і співак Олег Ледньов. (Не так давно я з подивом довідався, що він перед цим якимось чином примудрився брати участь у паризьких записах Володимира Висоцького). Першу сторону платівки займала композиція з українських народних пісень (обробки О. Ледньова і Є. Коваленка), другу - пісні таких визнаних метрів української пісні, як Ігор Шамо й Олександр Білаш. Народні пісні були об'єднані в одну велику композицію, зв'язану невеликими інтерлюдіями. Деякі пісні відразу переходили одна в іншу. Були серед них і класичні ("Ой, ходила дівчина бережком" - її ми ще в школі на співах розучували), і загальнонародні весільно-застільні ("Ой, Марічко"), і не дуже відомі ("Ішов козак потайком").

 

І знов-таки платівка вийшла, як сказали б зараз, некомерційна, і вже точно - не танцювальна. Можливо, пісні "класиків" могли здатися не зовсім підходящими для такого ансамблю, і можливо навіть, що музиканти вибрали їх для запису не зовсім за своїм бажанням, але виконали нормально. Мені ж відразу сподобалася "Люби мене" - неяскрава, але дуже щира.

 

Весь конверт займала велика фотографія ансамблю, але на звороті не було ніякої інформації. На самому диску були зазначені тільки солісти: В. Вітер, В. Колекціонов. Надійшла ж у продаж платівка, напевно, через рік або два після запису. Якийсь час вона лежала у всіх відповідних відділах київських універмагів, а потім якось враз зникла. І коли мій товариш попросив знайти її для якихось своїх чи то знайомих, чи то родичів з Канади, які були страшенно здивовані самим фактом виходу у нас такої платівки, мені це зробити не вдалося.

 

А перше "очне" знайомство з "Кобзою" відбулося у травні 1977-го на нашій Виставці досягнень народного господарства під час щорічного фестивалю "Київська весна". Я якось став підраховувати, виступи якого ансамблю бачив частіше за всіх, виявилося - "Кобзи". Та інакше й бути не могло: по-перше, ансамбль київський (а в столиці популярних ВІА було - по пальцях перерахувати), а, по-друге, "Кобза", як колектив "Укрконцерту", постійно брала участь у заходах "Київської весни", які я намагався не пропускати. І я завжди планував своє пересування між концертними точками ВДНГ таким чином, щоб обов'язково побачити "Кобзу". І жодного разу не був розчарований. Хоча репертуар, з яким вона виступала на "Весні", рік у рік мінявся не дуже динамічно, ці виступи завжди були високопрофесійними, якісними, без знижок на статус площадки й аудиторію.

 

 

 

А той перший концерт під відкритим небом мені запам'ятався декількома яскравими моментами. На високому помості біля павільйону "Зернові та олійні культури", де тільки що закінчив свій виступ "Аріель", з'явилися музиканти в яскравих костюмах у національному стилі (костюми в "Кобзи" завжди були дуже гарні, яскраві; кажуть, їх ескізи, як і афіші ансамблю, робив В. Вітер, художник за освітою). Тепер "Кобза" виглядала вже як справжній біт-склад, а не просто фольклорний колектив: гітари, ударні, клавішні плюс бандура, скрипка, сопілка. Через щільну юрбу глядачів пробратися ближче до сцени було досить складно. Тоді я підняв над головою фотоапарат і зробив пару знімків. На тлі досить статичного ансамблю виділявся соло-гітарист із довгим волоссям, що розвивалося на вітру й обрамляло лисинку, яка вже намічалась. Його червона гітара була понтово приспущена майже до колін, час від часу гітарист приймав картинні стійки. Створювалося враження, що він ніби хотів підкреслити: ансамбль - це одне, а я - сам по собі.

 

49-й ліричний відступ: "Роки летять стрілою…"Коли я поділився враженнями від виступу "Кобзи" з другом, близьким до музичної тусовки, особливо згадавши про її нового гітариста, він з деяким подивом сказав: "Так це ж Хасан!" Це ім'я, а точніше, прізвисько, я вже чув неодноразово й раніше, при цьому про Хасана говорили не інакше, як про одного з найперших київських рок-н-ролльщиків. Через те-то мій знайомий і був такий здивований його появою в "Кобзі". Ще більше здивуються численні знавці естрадної пісні, дізнавшись, що композитор Геннадій Татарченко, випускник Київської консерваторії, автор багатьох російських і українських естрадних шлягерів - "Віват, король!", "Україночка", "Жорж Санд", "Юній орел" і рок-н-рольщик Хасан - одна й та сама особа. Цікаво, чи став би він сам у молодості співати такі пісні?

 

У нього були два сольних номери, дві пісні українською мовою: щось "про Батьківщину-матір" і пісня Тараса Петриненка, яка закінчувалася словами: "Радіймо сонцю й життю!" Через ревербератор кінцівка пролунала як "тю-тю-тю!"; напевно, це було таке маленьке хуліганство. Пісні були трохи "важчі" й відрізнялися від іншого репертуару ансамблю.

 

Буквально за пару місяців я побував на концерті "Кобзи" в "Україні", де серед глядачів, очевидно, була присутня й певна кількість персональних фанатів Г. Татарченка, які привітали його вихід до мікрофона свистом і тупотом, досить несподіваними й не зовсім доречними на цілком благопристойному заході з "народним" відтінком. У виступах "Кобзи" того часу неодмінно брав участь фольклорний танцювальний дует, а також співачка  Людмила Гримальска, що виконувала в супроводі "Кобзи" естрадні пісні російською мовою, й народні - у дуеті з Олегом Ледньовим (йому однаково добре вдавалися й "нормальні", і найнижчі вокальні партії). Дует цей, зрештою,  оформився у сімейне підприємство й існував досить довго й успішно під назвою "Два кольори", виконуючи обробки народних пісень, які крутили і на радіо, і на ТВ (говорячи про радіо й телебаченні, я, як правило, маю на увазі українські).

 

Коли згадую виступи "Кобзи" того часу, перед очима виникає така картинка. Зліва направо на сцені стоять: за електроорганом, нахиленим уперед так, що клавіатура виявлялась майже вертикальною, - Євген Коваленко, який став уже керівником ансамблю; перед мікрофоном - Валерій Вітер, котрий іноді бере в руки всілякі дрібні музичні інструменти (здалеку вони навіть чимось схожі зовні - однаково світлі волосся й вуса, обоє з високими чистими голосами); з бас-гітарою - високий і прямий Олег Ледньов, з довгим чорним прямим волоссям й такими ж вусами, просто-таки - гуцул, начебто незворушний, але здатний однією мімікою зіграти цілу сценку в жартівній пісні ("Ой, поїхав за снопами" стала одним з його коронних номерів); скрипаль Микола Береговий, що здавався дуже серйозним в окулярах; з гітарою коло колін досить розкутий Геннадій Татарченко; трохи позаду - жвавий, як всі ударники Василь Колекціонов (у нього, як і в його колеги з "Піснярів" був веселий сольний номер - народна пісня "У суботу молотив"). А на піднесенні позаду всіх сидить з електробандурою зосереджений Кость Новицький. Перед усіма, хто стоїть, - мікрофонні стійки. (Роки проходять, гітаристи, та й інші музиканти час від часу міняються, але ця "картинка" залишається незмінною; от тільки бандуристів з деяких пір в ансамблі не стало). От на затемненій сцені В. Вітер заводить мелодію на якомусь чудернацькому язичковому інструменті, світло стає яскравішим - і починається блок ("віночок") народних пісень, той самий, записаний на другому диску (до речі, музиканти саме цього складу й сфотографовані на його обкладинці).

 

Саме на концертах “Кобзи” я вперше почув пісню Миколи Мозгового “Край, мiй рiдний край”, що потім стала дуже популярною. Але, як це неодноразово траплялось і у випадках з іншими ВІА, відомою пісня стала не у виконанні ансамблю, а у виконанні співака-соліста, у даному випадку Софії Ротару (багато в чому завдяки численним ефірам). Хоча, як на мене, варіант “Кобзи” був анітрохи не гіршим. І таких несправедивостей на творчому шляху ансамблю, схоже, траплялось немало.

Ще з репертуару ансамблю того років запам'яталася досить жорстко зроблена й ніде більше не чута "Наша світла пісня", котру я потім випадково виявив у нотному збірнику "Поющие гитары", але яку сам ленінградський ансамбль, схоже, не виконував.

 

Сьогодні багато українців, малі і старі, під час різдвяних свят співають: "Добрий тобі вечір, пане-господарю", старовинний гарний і величний гімн-хвалу народженню дитини Ісуса. Але вперше привселюдно в сучасній історії він пролунав, очевидно, у виконанні "Кобзи". Було це наприкінці далеких 70-х, коли із зрозумілих причин проспівати "Радуйся, Син Божий народився!" було неможливо, і "кобзарі" співали: "Радуйся, рік новий народився!" Але все одно, коли після тенорів басом вступав Ледньов: "Ра-дуй-ся!" - мороз ішов по шкірі.

 

Був я також свідком виступу "Кобзи" перед найбільш вимогливою й безкомпромісною публікою - студентами.

...1977/78 навчальний рік, у ДК "Україна" мер міста зібрав студентів київських ВУЗзів на традиційну щорічну зустріч. Як годиться, після урочистої частини й відповідей на записки аудиторії був невеликий концерт. Все досить офіційно (згадайте тодішні святкові концерти на ЦТ), на сцені не видно апаратури, яка могла б свідчити про участь у програмі якось естрадного колективу. І раптом ведучий сповіщає: "Ансамбль "Кобза"!" - і на доріжці, що рухається, на сцену виїжджає ансамбль, прямо з апаратом, простим угорським "BEAG"'ом, і ударними. Кілька пісень, у тому числі й "Не сварись на мене, мати", що тільки-но з'явилася, стали світлою плямою в цьому досить сірому й нудному заході, так що навіть найбільші сноби й скептики проводжали ансамбль цілком щирими оплесками.

 

50-й ліричний відступ: "Петеушники". Напевно, у тому ж році, у тому ж залі мені довелось побувати на одному цікавому заході. Називався він приблизно так: "Заключний концерт Всесоюзного огляду вокально-інструментальних ансамблів системи професійно-технічної освіти" (вхід, до речі, був безкоштовний). Програма концерту була досить велика, тому проходили виступи в такий спосіб: один комплект апаратури стояв на сцені, а з другим музиканти виїжджали на тій самій рухомій доріжці. І - нічого, співали й грали, не тушувалися, і все було цілком пристойно чутно. Ну, так це ж були "пэтэушники", а не професійні артисти! І коли сьогодні, майже 30 років потому, музиканти починають міркувати про якість апаратури, акустику, про те, що публіка приходить на концерт не поспівпереживати живому музикуванню, а просто послухати якісний звук, який інакше, як фонограмою забезпечити ніяк неможливо, я згадую тих вісімнадцятирічних хлопчаків, що безстрашно виїжджали на головну сцену України, і закрадається така собі думка: "А чи не від лукавого це, хлопці?"

 

…Літо 78-го, Євпаторія, студентський будзагін. Ми вже зрозуміли, що великі заробітки нам тут не світять, тому намагаємося максимально використати принади перебування в приморському місті - крім пляжу у вільний час ходимо в кіно й на концерти, на щастя, по грошах нам ці розваги цілком доступні. (Васю, я сподіваюся, ти не в претензії, що я тоді на правах старшого товариша тягав тебе по всіх цих заходах. Напевно, це все-таки було краще щовечірнього споживання портвейну у общазі будівельників, де ми жили. А від спогаду про коктейль із теплої горілки з такою ж теплою пепсі-колою на прощальному бенкеті на честь нашого повернення додому мене ще довго пересмикувало).

 

Отже, однієї неділі ми вибираємося до Міського театру - підтримати земляків, "Кобзу". Вже не знаю, чи то подібний до колодязя зал театру погано підходив для естрадних концертів, чи похідна апаратура залишала бажати ліпшого, тільки звук в "Кобзи" був гірше, ніж звичайно. Було кривдно, що ансамбль не може показати всього, на що здатен. Точніше, він показує, але ми на гальорці не чуємо. Втім, після того як а-капельно була виконана пісня "Ой, там, за лісочком", зал був завойований. У другому відділенні "Кобза" вийшла вже не в народних, а в менш строгих костюмах, дозволивши собі навіть якісь смугасті теніски зі шнурівкою, і проспівали гастрольний репертуар, який у Києві не виконувався. Була там і дуже популярна тоді "Nie spoczniemy" "Червоних гітар", природно, на польській, і щось навіть із англомовної естрадної класики на кшталт "Історії кохання" чи чогось у цьому дусі. Концерт був денний, і, вийшовши після нього на вулицю, ми відчули, що чогось все-таки недоотримали. І тому відправилися в прилеглий кінотеатр на французьку комедію "Новобранці йдуть на війну". Фільм, взагалі-то, невибагливий, гумор місцями простуватий, але мені, тільки рік як перемінившому мундир рядового РА на "гражданку", він прийшовся, що називається, у масть.

 

А от іще окремі "знімки" виступів "Кобзи" на ВДНГ.

 

...Перед сценою - ряди лавок. Заспівує Олег Ледньов. Жінка досить похилого віку, що сидить спереду, звертається до такої ж сусідки: "Йому б дияконом у церкві..." Потім з'являється співак Бісер Кіров у незмінному крислатому капелюсі, і "Кобза" акомпанує йому кілька пісень. Під час виконання однієї з них він підходить до Олега, кладе руку йому на плече, ніби звертаючись за співчуттям, і стає видно, що болгарин ще вищий на зріст, ніж зовсім не маленький "кобзар".

 

...Вже біля входу на виставку чую знайомі акорди. Так і є - звучить одна з найулюбленіших пісень "Кобзи" того періоду - "Ой, у полі рута, рута" Кирила Стеценка на народні слова. Ансамбль розташувався прямо на сходах одного з павільйонів, від юрби глядачів його відокремлює лише стрічка, закріплена на кволих стовпчиках. Публіка (у перших рядах - всюдисущі хлопчаки) напирає, стовпчики падають, і до мікрофона виходить адміністратор і грізним голосом попереджає, що "якщо порядок не буде відновлено, ансамбль "Кобза" свій виступ продовжувати не буде". Спільними зусиллями порядок навели, і концерт продовжився.

 

...Ще одна відкрита площадка. В ансамблі з'явився новий бас-гітарист, який хвацько грає модним "слепом", що оживило звучання ансамблю. Нові костюми, кілька нових пісень...

 

Незважаючи на те, що поступово "Кобза" завойовує собі місце й у телепередачах, і в музичних телефільмах республіканської студії; що її художній керівник чи не першим з музикантів українських ВІА одержує звання заслуженого артиста; що ансамбль продовжував свою діяльність і в 80-і роки, більше платівок на "Мелодії" у нього так і не вийшло. І взагалі, створювалося враження, що ансамбль тримався на естраді якось немов би осібно.

А потім якось непомітно я втратив "Кобзу" з поля зору, і що з нею стало, довгі роки мені було невідомо.

 

Coda. Не так давно по телевізору показували якусь передачу зі старими кадрами виступу "Кобзи"; виконувалася пісня "Ти і я - одна сім'я". Порадів тому, як легко й вільно тримаються музиканти перед камерою, і в черговий раз пошкодував, що багато гарних пісень ансамблю так ніколи й не були записані на вінілі.

 

P.S. Так або приблизно так повинна була б закінчитися ця глава, якби одного ранку я не почув по радіо інформацію про те, що "легендарний ансамбль "Кобза" випустив новий CD під назвою "Повернення" і перевидав на компакт-дисках обидва своїх вінілових “гіганти”, а також збірку пісень, які на платівках не виходили". Розшукати інформацію в Інтернеті про те, що основу "Кобзи-original" склали колишні учасники першого складу ансамблю, яких очолив Валерій Вітер, не склало праці, однак я заледве не осоромився, не звернувши відразу увагу на оце саме "original". Виявилося, що "Кобз", як і багатьох колись популярних колективів, нині дві: "Кобза" п/к Євгена Коваленка теж існує, більш того, не припиняла свого існування усі ці роки! Але питання про те, що краще - дві або жодної - стосується вже, так би мовити, новітньої історії, і копирсання в ньому цілком може затемнити світлі тони ностальгічних спогадів. Чого робити зовсім не хочеться.

 

 З найкращими побажаннями - V.V.,

Рядовий Армії Меломанів

Вперше опубліковано 07.04.2005 російською мовою на сайті http://www.viaansambles.narod.ru

Переклад автора